Через деякий час вона спустилася у крамницю і ще раз оглянула кімнату. Нічого особливого у ній не було, Ляльки мирно спочивали на полицях та у вітрині. Чому б не покращити настрій і почати продавати зараз? Але погода була такою, що жодна людина не забажає йти так далеко заради якоїсь ляльки. Щоб покращити настій, Ґейдвіг знайшла вкриту пилом табличку з написом «Відчинено», протерла її від пилу та повісила на двері так, щоб її можна було бачити з вулиці. Потім вона увімкнула світло.
Дивно, але чекати довелося недовго. Через якихось двадцять хвилин, коли вона відлучилася до майстерні, двері відчинилися, і мелодійний дзвінок сповістив її, що з’явився перший клієнт.
У крамниці з’явилася жінка середнього віку, обличчя якої нагадувало кремову троянду з торту. Зеленкуваті очі були такого неприродного кольору, що виникала думка про контактні лінзи. Пухкі губи нагадували пелюстки, накачані ботоксом, а щоки, які вкривали зморшки від шрамів багатьох невдалих пластичних втручань – підталий крем. Хода її, незважаючи на гладкість, була на диво прудкою. Попелясте волосся припорошене снігом, а хутряне манто від якого за милю несло нафталіном знало кращі часи. Поруч з нею рюмсала мала, років п’яти, у зимовому комбінезоні та плетеній шапочці, що сповзала на очі. Ґейдвіг вийшла до них. Мала поглянула на неї – і розплакалася від жаху, а жінка – нуль уваги.
– Августо, як я рада тебе бачити. Що знову імідж змінила? Ця худорлявість тобі так пасує, так пасує, що я би з задоволенням помінялась з тобою місцями. Ти досі майструєш? Як твої нові дітки? Я бачу, що їх у тебе дуже багато, і я не знаю на чому зупинити погляд – такі вони чудові. Клара розрюмсалася, я вирішила її заспокоїти, звеліла їхати до тебе, але ти ж знаєш, який тут підйом… я така закехана, що ні пари з вуст, доречи хотілося б твого фірмового чаю з імбиром та потеревенити з тобою. Але такі клопоти, така морока, мені навіть нема чого тобі толком розповісти, бо завтра у мене прийом і я маю дещо купити. Щоб не осоромитися. А в тебе такий бездоганний смак, що я думаю, ти щось для мене підбереш по старій дружбі.
Ґейдвіг не могла припинити цей словесний пронос. Нарешті, щоб не осоромитися, вона відповіла:
– Можу запропонувати Вам кави з кордіалом. Імбир закінчився.
Бабенція витріщила очі.
– Авгі, ти голос змінила? Тобі не личить такий сухий, та грубезний, тобі треба до фоніатора, щоб він оглянув твої голосові зв’язки та зайнявся їх лікуванням. А імідж пасує… Хто твій стиліст? Я хочу записатися до нього на консультацію. Хочу, щоб і мене так розмололи надвоє, ти ж у нас Міллерз, тобто мірошникова дочка. Як у тій лічилці, де тебе там розмелюють. Ну, я її не любила. Такі слова дурні, ти ще у дитинстві плакала від них. До речі, як тобі мої нові ботекси? Я погарнішала?
– Так, – це єдине, що змогла відповісти Ґейдвіг.
– Давай свою каву, кордіалу якомога більше, та міцніше, щоб міцним було і те і те, – скомандувала тітка. – Йдемо до тебе у кухню, там зручно, а тут навіть посидіти ніде.
Схопивши малу за руку, тітка потягла її до кухні. Ґейдвіг тільки і залишилося, що плестися за нею, а коли вона наблизилася до кавомашини, тітка, яка встигла плюхнутися на стілець, залементувала як навіжена:
– Я люблю каву з кавоварко-турко-джезво-каструлі, а не із залізяччя. Знайди турку, постав на вогонь, потім чотири чайні ложки кориди-іалу, як я люблю. Та для малої зроби міцну з молоком, половину на половину, цукру не клади обом, додай коріандру, імбиру, кориці, солі, перцю, мускату, МАНКИ!!!!!…
Від нескінченних вказівок у Ґейдвіг почало паморочитися у голові, та запах кави було зіпсовано усіма цими прянощами, а сам напій – ще гірше від манної крупи. Вона не розуміла, як діставала посуд – два величезних кухля, які більш нагадували супові чашки, та лила у них цю суміш. Собі вона бажала чогось кращого. Мала тільки-но понюхала напій, як не знайшла нічого кращого, ніж розплескати його по столу та підлозі.
– Моле, колаблики, тууууууу!!!!!! – гукала вона. – Моле бам, колаблик гуууу, кухоль бум, кава плям!
Цей «плям» був доречним до ситуації.
І ще два таких «плям» – на білу сукню Ґейдвіг.
Що ледве не вивело дівчину з рівноваги.
А мала тільки посміхалася зі своїх капостей та голосно реготіла від задоволення.
Бабенція тим часом замовкла, накачуючи себе кавово-манною сумішшю.
Нарешті, вона підвелася зі стільця, але чомусь після сеансу з манкокавою вона говорила дуже повільно, а мала тараторила, наче кулемет, і разом у них виходило ось що:
– бум… Я придба… найшла моле… ю декілька… ля-ля-ля… тих сувені… риба пи… ок… кошти нева… риба-гуля, риба-сорока, риба-капа, риба-кава… ма ботекс фу… незначні для мене… бууууумба!… диткою… оплата неможлива, кра… вовк ням-ням-ням!!!!!
При останніх словах обидві жінки кинулися відбирати у малої пакунок з кредитками, як вона вже запихала до свого рота та почала ними хрустіти. Було вже запізно: мала зрозуміла, що речі виявилися неїстівними та знову залементувала так, що не врятували би навіть і затикачки для вух.
– Мала егоїстка! Чим я розплачуватимусь? – верещала бабенція, хапаючи малу за плечі і трясучи її так, з тендітного тіла ос-ось вилетить останній дух. – Я з тобою вдома розберусь, а з Авгі я знайду чим розрахуватися.
– Давайте пройдемо до салону і оберемо вам що-небудь, – запропонувала Ґейдвіг, намагаючись тримати марку. – А розрахуватися ви знайдете чим.
Кремова троянда схопила малу на оберемок та потягла її з собою до крамниці. Далі бабенція почала уважно роздивлятися товар на полицях.
– Цю з Японських островів. Потім цих трьох з сімнадцятого століття, далі – ще пару з ретро… ага, ось: цей античний набір і трійку індианців… потім що ще… треба пригадати. Пупси! Двадцять пупсів і не менш! Ця капосна потворко їм усім голови відрива та гризе. А… скільки я повинна?
Руки у Ґейдвіг вже терпли від ваги обраного товару, а ноги, взуті в армійські черевики, почали боліти.
– Так скільки? —запитала бабенція.
– Дві сотні тисяч, – ледве вимовила Ґейдвіг.
– БЕЗ ПРОБЛЕМ!!!!!!!!!! – рявкнула мала.
– Мамця КРАЩЕ ЗНАЄ!!!!!!!!!!!!!! – вигукнула троянда. – Одну картку ти не встигла розтрощити. Даю картку, і пишу код. Гроші знімеш у діспензері.
– У чому?
– Ні у чому, а ДЕ! – не витримала мала. – У Б-А-Н-К-О-М-А-Т-І. Для ослів кажу.
– Пельку стули! Не вколю тобі ботексу у покарання! – не втрималася бабенція. – Будеш страхопудалом.
Це вирішило справу на користь троянди. Малій наче рота зашили.
– Авгі проведе нас до… цієї, як її там… авта. Пакувати не треба – зайве сміття. Усе до багажнику, малу свинючку теж, – вирішила троянда.
«Маячня та аніме!» – вирішила Ґейдвіг, але пори усе вона була задоволена: клієнтка скупила треть товару та щедро розплатилася з нею.
– А все ж таки і справжню Авгі розмололи, – мала не втрималася від останнього коментаря, коли бабенція зачиняла багажник.
***
Отже, сукню було зіпсовано, а на кухні панував хаос. Коли Ґейдвіг у увійшла до неї, побідоносно тримаючи кредитку у руці, від гарного настрою навіть мокрого місця не залишилося. Та й було від чого. Шкоди виявилося набагато більше, аніж здавалося. Запах кави перетворився на запах мікстури, плями розтеклися по усій підлозі. Немиті кухлі чомусь вкрилися тріщинами, джезва проржавіла настільки, що при доторку вона розсипалася у крихти, а біла сукня знизу доверху перетворилася на брудну ганчірку. Ґейдвіг це помітила у останню мить. Довелося йти до спальні та переодягатися у щось простіше – одну із суконь з салону. Скинувши взуття, Ґейдвіг босоніж спустилася до кухні, знайшла цеберко, набрала води та додала туди миючого засобу. Потім кинула туди колишню білу сукню, почепила її на швабру і мочала мити підлогу. З роботою вона впоралася швидко. Далі – миття плити. Теж пішло мало часу. Кухлі довелося викинути, а щодо запаху – його неможливо було позбутися. Ґейдвіг відчинила усі вікна та увімкнула душника. Не допомагало і це. Протираючи ганчіркою стіл, вона помітила, що бабенція залишила на його поверхні подряпини, мабуть, чесала нігті, як драна кішка. Сліди були тонкими, малопомітними, але Ґейдвіг здалося – чи то розігралася її уява? – нібито вони складалися у літери. Напис був нечіткім, але його можна було розібрати: знайоме слово kuolema та «тікай».
На це Ґейдвіг не звернула жодної уваги. Вона вирішила відпочити біля плазми. Відкрила холодильник, дістала бляшанку з холодним пивом та пішла у вітальню нагорі. Вмостившись з ногами у кріслі вона увімкнула телек та почала клацати канали, по яким нічого не передавали, зокрема реклами. Раптом, після наступного натиску на кнопку, з екрану донісся голос ведучої.
– Остання новина кримінальної хроніки – жахливе вбивство домогосподарки у власній квартирі. За свідченнями сусідів, небіжчиця була буйна та хвора на хронічний алкоголізм і не мала жодного майна зокрема своєї нерухомості, з якої залишилася тільки однокімнатна квартира та невеличкий будинок на околиці міста. В момент повернення до квартири їй було роздроблено усе обличчя, що призвело до фатальних наслідків. Вбивці діяли непродумано, в стані наркотичного сп’яніння, тому зараз не можуть пригадати, яким засобом було вбито жінку. Злочинниці були знайдені також у несвідомому стані і, судячи з того, що їх знайшли у квартирі потерпілої, саме вони були причетні до замаху на життя.
